1000 особистостей м. Бориспіль

 Марія Фоміна, жінка з красивою і світлою душею, присвятила своє життя рідному селу Сошників, яке щиро любить, дітям та онукам… А ще поезії, без якої не уявляє свого існування в цьому непростому світі. Адже, як зізнається, знаходить у ній розраду для душі. Та переконана, що її вірші заспокоюють і веселять душі й серця інших людей. І не лише односельців, а й усіх українців, хто отримав чудову нагоду хоча б трохи доторкнутися до дивосвіту її поезії.

Чомусь вирішила, що сошниківська поетеса Марія Фоміна вчителька за фахом. Чи то від світлого проміння, що вихлюпується з добрих карих очей, чи то від внутрішньої інтелігентності, яка відчувається в манері спілкування, чи то від ненав’язливого повчання в деяких з її поезій. «Та ні, — запевняє жінка,— я за професією бухгалтер, і майже все своє трудове життя пропрацювала на цій посаді у рідному господарстві, яке лише змінювало назви, а специфіка роботи залишалася по суті тією ж самою».

Родинне життя цієї красивої душею і зовнішністю жінки склалося щасливо. Вона з майбутнім чоловіком Олександром познайомилася, коли він молодим хлопцем приїхав до Сошникова на тюкування соломи для відправки аж у далеку Башкирію. І так йому сподобалося і село, і люди, а особливо ніжна українська дівчина з гарним іменем Марічка, що залишився тут назавжди. Разом вони викохали двох доньок — Любов і Наталію, а тепер аж шістьох онучат мають. Здавалося б в життєвому клопоті так мало часу залишалося для реалізації себе як поетеси, та геній поезії не полишав, і нарешті жінка зрозуміла, що нікуди вже від нього не подітись. «Поезія для мене — своєрідна віддушина, вихід в інший прекрасний світ. Не писати вже не можу», — зізнається Марія Андріївна.

Розповідає, що найулюбленішим заняттям для неї є читання поезій, і з літературної спадщини, і сучасних. Любить поезію більше, ніж прозу, хоча, звісно, читає її також. А пріоритет за поезією, певно, зберігається тому, що така вже вона за натурою – романтична і мрійлива. Тож намагаюся розпитати.

«Як приходять до Вас вірші?» «Найчастіше розпочинаю записувати, коли наче хтось зверху диктує їх мені. Тоді швиденько хапаюся за ручку чи олівця. Тому що знаю: не запишу, то й не відновлю потім у пам’яті». «У Вас лише вірші, так би мовити, народжені натхненням, чи є й написані на замовлення?» «Є й на замовлення, але таких менше. Мені легше писати, коли поезія сама народжується в душі… Буває, що пишу по кілька віршів протягом дня, а буває, що й по кілька місяців нічого не приходить».

Марія Андріївна зізналася: пробувала писати вірші ще зі шкільних років. Навіть випадок такий був – десятикласниця Маша ввела рядочки зі своєї балади про війну до одного зі своїх шкільних творів. А вчителька вирішила, що вона цитує когось з маститих поетів. Тож дівчина так і не зізналася у такій ось літературній містифікації мимоволі. Та турбот було так багато, що по-справжньому вона стала писати лише в досить зрілому віці, коли вже й онуча з’явилося. Серед поетичних творів Марії чимало присвят, не лише рідним і друзям, а й своїй малій батьківщині — Сошникову, віршів-спогадів, інтимної, пейзажної лірики, а в деяких віршах звертається до Бога. Адже «Без Бога в серці пустота, і дім, неначе сиротина, без Бога мрія золота єство минає: в поле лине…» І ось так начебто непомітно назбиралося віршів на першу збірочку, а потім на другу, третю.

Минулого ж року побачила світ уже четверта збірка віршів Марії Фоміної. «Мальви моєї осені». А ще вона — автор гімну сіл Сошників та Васильки, Старинської школи, яку закінчила 1970 року. Віддякою за чудовий поетичний дар стали перемоги на обласних конкурсах «Поетичний рушник», присвячених пам’яті Андрія Малишка.У 2013 році посіла третє місце у номінації «Духовна лірика», а у 2014-му – перше у номінації «Поетична хвиля». Минулого року на Всеукраїнському конкурсі «Усміхнись світу і він усміхнеться тобі» у номінації поезія її гуморески у віршованій формі здобули друге місце. Її поезія відгукується в людських серцях, а відчуваючи це, Марія отримує новий стимул для подальшої творчості.

Тож радо виступає перед різноманітною аудиторією – і на концерті, присвяченому Дню незалежності в Борисполі, і на кабельному телебаченні ТРК «Бориспіль», і на Першому каналі Українського національного радіо, і на районному радіо, і в центральній міській бібліотеці, і в державному історичному музеї, і на презентаціях своїх збірок у клубі рідного села Сошників, і в школах Стаорого та, Головурова.

Бувають ще й такі миті… коли душа особливо щемить і прагне розкритися перед людьми. Ми сиділи в затишному залі кафе, вшановуючи світлу пам’ять Галини Приходько, педагога, вишивальниці, актриси народного театру, майстрині з випікання короваїв, яка також родом із Сошникова. Лилися спогади про чудову людину і сум потроху оповив зал. А Марія Андріївна десь наприкінці цієї сумної зустрічі встала і прочитала два своїх власних вірші, присвячені пам’яті землячки. І були вони сповнені не лише душевного щему, а й розраджували, й гріли, ніби нагадуючи, що нічого в цьому житті не минає марно, коли воно присвячується людям. Поетеса мріє написати і присвятити Галині Павлівні велику баладу у віршах, розповісти у ній про її життєвий шлях.

Тож планів чимало, і тільки нинішня тривожна ситуація в країні не дає спокою, ятрить душу, та добродійка Марія, так боляче сприймаючи її (до того ж у Севастополі мешкає її двоюрідна сестра, теж талановита письменниця, але у прозовій царині), все одно не полишає поезії. Адже треба жити і творити за будь-яких обставин. Про все це говорила пані Марія під час нашої з нею розмови. А ще розповідала про свою талановиту доньку, яка теж пробує писати вірші, тільки от часу за домашніми клопотами все не вистачає… Сошниківська поетеса не надто багатослівна, не любить себе хвалити, певно, бівльше про неї розповідають її поезії. Тож гортаючи подаровану нею збірочку, уявила…

…День поволі спливає, наближається вечір, а ще ж стільки треба зробити – дати раду онукам (вона з сім’єю доньки Любові мешкає разом, тож усіх їх аж десятеро), приготувати смачну вечерю, поспілкуватися з усіма рідними. Жінка відчуває, що геній поезії завітає до неї вже тоді, коли тихо стане в хаті, а всі домашні поснуть. І може тоді трапитися справжнє диво – народження вірша. Про що він буде, Марія Андріївна ще не знає, але вірить: принесе справжню насолоду не лише їй особисто, а й людям. Адже справжня поезія – це завжди розрада не лише для власної душі.

Більше інформації тут: http://www.trudslava.org.ua/?p=1615

Матеріал за 2016 рік зі сторінки Фейсбук «

1000 особистостей м. Бориспіль»